Єгор Грушин: «Я звик, щоб творчість була чесною»

У жовтні в рамках свого ювілейного туру до Дніпропетровська завітав львівський піаніст Єгор Грушин. Концерт за підтримки віолончелістки Роксолани Пахолків та скрипальки Анни Бури традиційно відбувся в арт-центрі «Квартира», куди артисти приїхали вдруге за цей рік.

Концерт розпочався із мінімальною затримкою. Присутні привітали музикантів оплесками і полилася музика. Варто відзначити, що атмосфера на подібних концертах докорінно відрізняється від гучних збіговиськ рок-фанів. Всі сидять тихо, ніхто не шепочеться, і навіть зайвий рух здається неповагою до артистів та інших глядачів. Публіка на таких концертах абсолютно різноманітна: тут і молодь, і цілі родини з дітьми, і поодинокі поціновувачі української неокласики, що просто прийшли отримати задоволення.



Після перших двох композицій (вступного Intro та Beginning з останнього альбому) Єгор привітався з дніпропетровцями та декілька разів побажав хорошого настрою та гарного вечора. А вже потім цілу годину без перерви артисти розмовляли з глядачами виключно «мовою музики». Сет-лист, що складався з півтора десятка пісень, містив в собі композиції з усіх альбомів, які вже встиг записати молодий артист за 5 років своєї творчості. Мелодії змінювали одна одну, закінчення кожної з них вітали щирими оплесками. Здавалося, що велична музика заповнила весь невеликий, але затишний зал арт-центру «Квартира». Хотілося лише закрити очі та просто насолоджуватися чарівними звуками цього творчого тріо.



Але, на жаль, все хороше швидко закінчується. Єгор представив своїх «помічниць», і ще раз щиро подякував всім присутнім за те, що вони прийшли, побажав їм миру, здоров’я, а також порадив частіше говорити близьким людям про свою віру в них. Не обійшлося і без виклику «на біс». Після «прощання» Єгор повернувся до глядачів і зіграв ще одну композицію, чим порадував всіх присутніх у залі.



Після невеличкої автограф- та фото сесії нам вдалося поспілкуватися з «іменинником». Єгор виявився надзвичайно простим та приємним у спілкуванні. Говорили про все: про майбутній альбом, недоліки сучасної освітньої системи, про пусті зали українських філармоній та чесність у музиці.



- Які враження від концерту?
- Чудові. Нам дуже сподобалось минулого разу у Дніпропетровську. І сьогодні коли приїхали, то передчуття було, що буде дуже хороший концерт.

- Як вам наше місто?
- Ну, місто подобається. Ми минулого разу його більше побачили. Сьогодні ми приїхали і так і не виходили досі. Я думаю, ще вийдемо на вечір.

- Як сьогоднішня публіка?
- Публіка дуже хороша була. Публіка слухала, не заважала, палко підтримувала. Ми дуже щасливі.

- Якою є цільова аудиторія твоїх концертів? Можна окреслити коло людей, які ходять на твої концерти, слухають тебе?
- Всі, кому потрібна така музика. Я не можу сказати точно, тому що ходить на нас і багато молоді, і ходять так само вже більш дорослі люди. Я не знаю, це все змінюється. Просто хто дізнається, кому потрібна ще така музика, той і приходить. Тому що, знаєте, це такий стиль, який можуть слухати і діти, і молодь, і старше покоління. Тут рамок нема, і оскільки це просто інструментальна музика і в ній нема слів, то вона відкрита по суті абсолютно для всього світу.



- Є люди, яких ти бачиш на концертах не один раз, які приходять постійно?
- Звісно, так, в кожному місті так виходить. З кимось ти вже знайомий навіть, а когось просто візуально пам’ятаєш, що ці люди приходили і раніше. І буває навіть таке, що приїжджаєш в якесь місто, а там люди, які були вже на концертах і в інших містах до того. Приходять, це не може не радувати, тому що завжди приємно набувати нову аудиторію і нових слухачів. І, напевно, вдвічі приємно втримувати і не втрачати вже тих, хто раніше був на концертах.

- Сьогодні звучала музика виключно твого авторства?
- Так.

- Написана без співавторів?
- Ну, як сказати… Вся музика є моя, я є її композитор. Просто, наприклад, аранжування ми вже робимо на деякі твори разом. Наприклад, Роксолана, віолончелістка, зазвичай робить свої партії сама. Саму ідею музики, якісь замальовки приношу все-таки я, а потім просто намагаємося їх зробити якомога краще. Якраз от ми зараз в процесі запису нового альбому, який ми представимо в наступному році. І там вже будуть не тільки струнні інструменти – там так само буде і перкусія, і різні гітари, і бас-гітари. І насправді кожна людина, яка долучається до запису цього альбому, робить свій великий вклад в цю музику. І мені це дуже подобається, тому що мені вдається поєднати навколо себе тих людей, яким я довіряю у музичному плані, і не тільки. Коли ми сідаємо разом, я приношу композицію, я показую, як я її бачу, розказую або приношу вже записане демо навіть. І кожен з них щось додає своє. Хтось говорить: «Давай тут зробимо так». І мені це дуже подобається. Навіть звукорежисер, який то все записує, зводить, він дає цінні поради. Я дуже щасливий, тому що я знаю, що цей альбом буде так само набагато вищий по якості, по рівню за попередні. І це для мене головне – щоб кожна наступна платівка була набагато вищою і кращою за попередні.



- А як ти вважаєш, у вашому симбіозі, в якому ви сьогодні виступали – з Роксоланою, з Анею – ви всі розкриваєтесь на повну у творчому, у музичному плані?
- Я думаю, що в нас ще все попереду. Сподіваюсь, що я ще на повну не розкрився.

- Я маю на увазі, ніхто нікого не утискає музично?
- Ну, звісно, що ніхто нікого не утискає. То вже в них, напевно, треба питати. Я, звісно, люблю музичну дисципліну і я люблю, щоб моя музика звучала так, як мені лежить до душі. Так виходить, що ці люди, з якими ми сьогодні грали… те, як вони виконують це, і коли додають щось своє, то мені воно дуже імпонує. Бувають в нас моменти, коли через якісь форс-мажори або ще щось ми їдемо трошки іншим складом, і тоді в мене іноді виникають якісь претензії до музикантів і я відчуваю певний дискомфорт. А от саме цим складом, з яким ми в минулому році їздили і сьогодні приїхали до вас, то абсолютно ніяких таких моментів не виникало.



- В одному з інтерв’ю ти зазначаєш, що ти дуже самокритична людина. А якою є твоя власна планка самокритичності? Як ти розумієш, що це добре, а це треба ще допрацювати?
- Я, чесно кажучи, не знаю, яка планка. Воно так саме якось виходить автоматично. Коли я відчуваю по собі, що не відпрацював, наприклад, на всі можливості, ти це розумієш. Тоді вже включається самокритика, певно. То кожен раз по-різному. Просто я звик так, щоб творчість взагалі була чесною. Не тільки перед людьми, а й в першу чергу переді мною, щоб коли я виконував свої композиції, я розумів, що я виконую їх чесно. От що це дійсно те, що в мене лежить на душі. Бувають такі моменти, коли ти напишеш якийсь твір і от ти його ніби виконуєш, але розумієш, що не до кінця живеш в той момент у цьому творі. І просто такі твори ми не випускаємо. Можливо, ще потрібен час для них, щоб дожити, і колись в майбутньому вже їх повністю до кінця зрозумієш і зможеш чесно виконувати. Насправді в нас пишеться значно більше творів, ніж виконується і записується.



- А кому першому показуєш зазвичай нові твори?
- Зазвичай це, скоріш за все, Роксолана, тому що так вже в світі повелося… (посміхається). А потім я приходжу на студію і ділюсь з музикантами, звукорежисером, а також зі своїми друзями, до яких прислухаюсь. Їх не так багато, але все-таки є. Що б я, наприклад, не відіслав своїй сім’ї, своїм батькам, то вони на все скажуть, що то дуже гарно. А іноді треба так дати комусь з друзів, щоб вони не тільки сказали, що це гарно або негарно, а дали якісь поради. Тому показую тільки найближчому оточенню.



- А в які моменти ти найкраще розумієш, що все, що ти робиш – не марно?
- Та останні п’ять років. В принципі після кожного концерту, мабуть. Тому що кожен раз ти ніби віддаєш багато фізичних і моральних сил, викладаєшся, а потім після концерту, коли проходить якісь там півгодини, розумієш, що зараз у тебе дуже класний стан. Я не знаю, що люди відчувають, коли вживають наркотики, але, напевно, це щось ще більш ейфоричне. Після хороших концертів, після написання нової композиції, якій ти повністю віддаєшся, після запису нового альбому – у такі моменти я розумію, що це все не марно.

- Коли ти бачиш результат своєї роботи.
- Так, результат роботи. І коли я бачу відгуки людей, які можуть надіслати листа і розказати якісь історії, як моя музика їм допомагала, наприклад, пережити якісь певні складні моменти в їхньому житті. І тоді ти вже розумієш, що не тільки для себе це не марно робиш, а це важливо ще для когось.



- На твою думку, як уникнути зіркової хвороби? Це проблема багатьох молодих артистів.
- Зазвичай у молодих артистів виникає не те що зіркова хвороба, а зіркові понти. Між ними є різниця. Зіркова хвороба може виникнути, коли тобі дійсно не дають проходу і ти дійсно вже зірка. А молоді виконавці дуже часто люблять просто імітувати цю зіркову хворобу самі для себе, тому що їм, напевно, здається, що це дуже круто і цікаво так жити. А як уникнути зіркової хвороби – думаю, треба питати вже у тих зірок, у яких її немає. Я не знаю, я ще не зірка.

- Позаду п’ять років. Ким ти бачиш себе через наступний такий же проміжок часу?
- Через п’ять років я не можу сказати. А через два роки я бачу, як ми сядемо після чергового туру в підтримку нового альбому, просто підведемо підсумки, побачимо, що ми піднялись ще на один рівень вище. Це для нас найважливіше. І вже тоді я буду думати, що далі. В нас є чіткі плани на найближчі пару років, але не далі, тому що взагалі моє життя за останні п’ять років стільки разів змінювалось і так несподівано… Ти ніби щось одне плануєш, а потім зовсім інше щось відбувається – або хороше, або погане, і всі твої плани змінюються. В принципі так в житті кожної людини. Тому ми можемо планувати собі все, що завгодно, а як воно буде, тільки один Бог знає. Так що побачимо (посміхається).



- У майбутньому альбомі ти плануєш вдатися до інструментального інді. Які ще незвичні задумки в тебе в планах?
- Ну то я так голосно колись написав. Я ще не знаю, як охарактеризувати ту музику. Я сподіваюсь, що наші хороші музичні критики, які, нарешті, почали з’являтись, краще якось охарактеризують. Тому що це вже не така неокласика, як була, це і не ембієнт… Важко ще стилістично це все охарактеризувати. Коли ти приходиш на студію, ти робиш, і часто виходить трохи не так, як планували. І потім хіба що по результату можна оцінити стиль. Тому я чекаю, коли ми все запишемо і зможемо якось для себе навіть сформувати бачення того, який це буде альбом. Я думаю, що ми постараємось влити свої найкращі музичні якості в майбутню платівку і сподіваюсь, нам це вдасться. А щодо незвичного… Для мене вже незвично, що в цьому альбомі буде як мінімум більше трьох-чотирьох інструментів звучати в одному треці. Я сподіваюсь, незабаром випустять наш перший сингл і вже можна буде оцінити різницю звучання і музики у порівнянні з попередніми альбомами та релізами.

- А вже є якась офіційна інформація щодо дати виходу альбому?
- Ще нема. Про це ще рано говорити, тому що треба це все дозаписати, дозвести, правильно все подати. Це дуже велика робота, і не одна людина над цим працює і це залежить від багатьох різних факторів. У нас вже музично готовий наш перший сингл. Тобто він вже повністю записаний, лежить в компанії, яка буде його просувати, видавати і я просто чекаю, коли вони це зроблять. Це вже залежить від них. Вони краще знають, коли і як це правильно подати, роблять якісь останні приготування. Я навіть не знаю, коли сингл вийде. Я знаю, що він вже півтора місяці як повністю готовий, і ми його віддали і самі чекаємо, бо нам цікаво подивитись, як люди відреагують на все це.



- Чи вистачає часу на щось, крім музики? Можливо, є якісь хобі, зовсім з іншої сфери?
- За останні півтора роки я відмовився від багатьох речей, які мене відволікали від музики. Це якісь інші проекти, організаційна діяльність. В принципі зараз вистачає трошки часу на відпочинок, на себе, на якийсь аналіз, просто на те, щоб іноді день нікуди не ходити, ніде не бігати, просто лежати і відпочивати. І це добре.

- Тобі, напевно, як усім артистам, властиве хвилювання перед концертом? Як ти з цим справляєшся?
- Не знаю, абсолютно невластиве. Є таке приємне відчуття адреналіну перед виступом, але це не хвилювання. Це скоріше передчуття того, що зараз відбудеться. Хвилювання у мене зникло, ще коли я дуже малим виступав у музичній школі. Здається, в другому чи третьому класі музичної школи я вийшов на сцену в нас у місті в будинку культури на якийсь звітній концерт і побачив, що там сиділо ну дуже багато людей – десь тисяча, напевно. І коли я закінчив той виступ, після того в мене вже пропало хвилювання. Тому що мені подобалось виступати і я просто не розумів, навіщо хвилюватися, якщо люди прийшли тебе слухати і вони хочуть отримати музику. А хвилювання іноді може тільки завадити справжнім емоціям. І якось воно так вимкнулось в мене.

- Ти зазначав, що в музичній школі тобі не подобалось грати те, що тобі кажуть. Це від того, що ти не визнаєш авторитети?
- Я визнаю авторитети. Я не визнаю нашу освітню систему, по якій зараз вчать дітей в музичних та і в звичайних школах. Я просто розумів, що це неправильно. Це неправильно, коли я – дитина, і я іду на заняття з небажанням. Коли я знаю, що я просто повинен через два місяці здавати той академконцерт з тими речима, які мені нав’язують. Мені подобається музика, я сам хотів піти навчатись. Але через пару років я просто зрозумів, що мені нав’язують грати те, що мені насправді не подобається. А те, що мені подобається, не підходить по якомусь формату. Але мені, на щастя, зустрілась дуже хороша вчителька, з якою ми змогли укласти парі. Я їй пообіцяв, що я буду вигравати для неї конкурси, якщо вона дозволятиме мені грати те, що я хочу. І я сам собі шукав матеріал, сам вибирав, що я хочу виконувати. І насправді саме тоді я почав вигравати ці конкурси, тому що я грав із задоволенням. Буквально пару тижнів тому на якийсь мій концерт прийшли учні зі своїми вчителями. І вчитель попросив мене, щоб я щось порадив цим дітям. Ну я порадив дітям, щоб вони грали те, що їм подобається, отримували задоволення від цього. Тому що те, що закладається в дитинстві, залишається на все життя. Вони мають отримувати задоволення, щоб рости щасливими.

От чому у нас зараз мало людей ходить на концерти, наприклад? Хоча насправді дуже багато людей, навіть серед тих, хто сьогодні був у залі, хоча б пару років навчались у музичній школі. Але зараз мало людей ходить у філармонії. Чому? Тому що їм це не подобається, бо вони звикли, ще з дитинства, що їм це нав’язують і їм це ще тоді не подобалось.

Є в нас такий мегапопулярний Dzidzio. І просто безліч дітей від нього фанатіють. І, якщо Dzidzio буде живий-здоровий, дай Бог, вони і через 50 років будуть хотіти йти на його концерти. Тому що це їм подобається, якими б вони малими не були. Так само і з рок-музикою. Як тільки молодь полюбить рок-музику, вони все віддадуть, щоб колись потрапити на концерт Metallica, AC/DC або Scorpions. Точно так можна розвинути у дітей любов і до класичної музики. Це так само залишиться на все життя. Просто не треба їх обмежувати, ставити в рамки і заставляти їх робити те, що їм не подобається. Навпаки, їх треба направляти в те русло, яке їм до душі.

- Правильно подавати…
- Правильно це все подавати і давати дитині самій розвиватись. Вибирати вірний шлях і просто слідкувати, щоб вона не збилась з нього. І якщо таку систему введуть, то через 20 років у нас всі філармонії на будь-якому концерті будуть забитими, як це в Польщі, в Італії, Німеччині і багатьох інших країнах.



- А який музичний чи творчий принцип ти ніколи не порушиш?
- Ну, напевно, грати нечесну музику, музику, яка тобі не подобається. Тому що в мене був досвід участі в різних проектах, формаціях, гуртах. Коли я приходив туди, я грав музику, яка мені подобається, і я погоджувався на це. Але з часом, коли музика починала змінюватися, я розумів, що те, що зараз відбувається, мені не подобається, і я просто звідти йшов. Я, так само як і всі, живу один раз. І я не хочу, щоб через 70 років мене щось обтяжувало, і я розумів, що я стільки часу грав у такому-то гурті і мене це якось напружувало.



Більше фото дивитися тут: Єгор Грушин у Дніпропетровську